Calendar of Events


Latest News


Gallery

Незвичайне День народження, або Дівич – вечір на Андрія

Абетка української орнаментики

Кольоровий світ навколо

Квіти як сенс життя...


Projects

Thumb_58172b3e5a583-a0bc7f63fd5dcfe4483b563cffd5718a057e99b8d784b36b2e36a7e91c6c3700_1200

В очікуванні весни


Video

            

Протягом свого життя ми по краплинці, по пісчинці створюємо власний світ. Збираємо мрії, задуми, враження, прагнення, справи і думки. Трапляються у такому світі і заздрощі, і печаль, і горе – образи, і нездійснені бажання. Не стане нас, і оцей ілюзорний вимір ще житиме, ще нагадуватиме про наші діла. І чим яскравіший, тепліший і правдивіший наш життєвий шлях, тим довший вік у такого світу.

            Але є люди, чиї душі своєю надзвичайною силою утворюють цілі Галактики. Щось вони мають у собі творче, первозданно-правдиве, бо можуть збурити навколо себе слова, фарби, звуки, і усе це враз запульсує надновою зіркою, вибухне і буде ще не одне людське життя надихати інших на нові звершення.

            Отак, мабуть, сталося з Катериною Білокур. Коли заходиш до зали з її картинами, ніби потрапляєш у невагомість. Час завмирає, не чути звуків ззовні, лише бринить у повітрі щось магічне, жіноче, причаровує і заспокоює. Дивишся на ці квіти і розумієш: життя прекрасне. Складне, бурхливе, жорстоке – бо ківти зівянуть – але прекрасне.

            Груднем  – через дату народження – доля пов’язує Катерину Василівну з іншою українською Галактикою, Борисом Грінченком. Між ними, здавалося б, прірва... Але то тільки на перший погляд. Дворянське походження Грінченка не принесло йому жодних бонусів, навпаки, викликало роздратування ворогів: еліта, а селянами опікується, мужицьку мову піднімає, закликає відроджувати Україну.

            Обидва, і художник, і письменник – самоуки. Білокур не пустили до школи батьки. Усього – від читання до композиції – мисткиня доходила самотужки. Борис Грінченко мав шанс здобути найкращу освіту, та став неблагонадійним, «політичним», і закрито йому шляхи в усі імперські університети.

            Катрина Василівна, мов одержима, сорок років боротиметься за право малювати. В одному з листів, збережених і виданих М. Кагарлицьким, Білокур згадує: «..Катре, не бери ти собі цього в голову, бо на це треба розумної голови і великої школи, а куди ж тобі дурній, за цеє велике діло братись? Он я був у Смотриках у живописця, він ікони малює. Дак куда! То чоловік розумний, а ти — дурна!” — і батько спльовували з таким презирством, що я думала: “А може, й справді я дурна?” — і кидала своє гірке малювання. Та де вже то покинеш? Як найде на мене, як то старі люди кажуть, той штих, — куда я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, — слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала, та чи на папір, чи на полотно виливала.»

            Як і у кожного з нас, у Катерини Василівни був вибір. Скоритися батькам, вийти заміж, народити дітей і жити «нормальним», але чи щасливим життям. Шукати компромісу з сучасниками, розписувати печі і не боротися з страшним заповзяттям за право називатися «художником». Писати ті образи, яких чекала від неї радянська система: більше вождів, більше ідеології, уславлення надпотужної держави і партії. Бо хто вона без них? – Неграмотна селянка, що заквітчує живими барвами полотно і не має зайвої копійки на власні потреби...

            Проте як сталь загартовується міцніше і міцніше, так і Білокур замість сірої буденності, страхів і невпевненості виливає у картини любов. До рідної землі, що дарує радість буйноцвіття, до людей, подекуди жорстоких, та все ж трудящих, близьких і по-своєму талановитих. До природи, яку вважала єдиним вчителем. У Бориса Грінченка є актуальний твір «Брат на брата», герой якого, простий учитель, болісно переживає зраду вихованців. Але він людина, що ділила з учнями радіть перемог, труднощі невдач і будила інтерес шукати далі. Вчитель Білокур величний, всюдисущий, та не може жодного слова сказати на захист своєї учениці. Лише вона розуміє ту містичну мову пелюсток, листочків, духмяних яблук і трав.

            «О, з якою я енергією працювала кінець 1940 року і начало 1941-го!... бо в Полтаві сказали, що я художник. Чуєте? Вчені люди назвали мене художником». Мрія збулася!

            Одержимим був і Борис Дмитрович. Коли 1902 редакція «Киевской старины» запрошує його долучитися до упорядкування словника, він, можливо, не усвідомлював реальних об’ємів такого завдання. На той час Борис Грінченко був відомий по всій Україні як громадський діяч, літератор, знавець української мови. Та формально не мав необхідної  освіти, він же народний учитель, а не дипломований учений. Через це «патентовані філологи» не погоджувалися передати редагування словника самоукові. Ще більше не влаштовувала частину редакції нетерпимість Бориса Грінченка до «старих українофілів», яких і осуджував за полохливість, недбалість, часто-густо пасивність. Отож, «стара київська громада» (В. Науменко, П. Леонтович, М. Грушевський та інші) ставилася до Бориса Грінченка з великою обачністю. Зрештою, все вирішило те, що, за спогадами Є. Чекаленка, Борис Грінченко був не лише тяжкою у спілкуванні особистістю, а й незрівнянним трудівником. Переїхавши до Києва, він поринув у роботу над словником, який відповідно до умов редакції «Киевской старины», мав бути закінчений до 1 листопада 1904 року. Без перебільшення, титанічна праця Бориса Грінченка над словником – науковий подвиг: письменник і його дружина, Марія Загірня, працюючи невтомно більше двох років щоденно по 10 – 12 годин без вихідних, відклавши всі інші літературні й громадські справи, здійснила роботу цілої інституції. «Словарь роблю..., і руками, і ногами, і зубами» - жартував Борис Дмитрович. І врешті його праця принесла неоціненні плоди, якими ми користуємося і нині.

            Ще одна паралель двох Галактик – то Всесвіт Тараса Шевченка. Його роль у житті Грінченка і Білокур знакова. У листі до Івана Липи Борис Дмитрович пише: «Поїхавши додому влітку, я прочитав батькового «Кобзаря» і 13 років зробився тим, чим я єсть. Я якось відразу і без ваганнів порвав з усіма московсько-патріотичними тенденціями шовіністичного кольору (а саме до цього я прихильний був), і Тарас зробивсь мені і до цього дня зостається пророком. Я не шуткуючи кажу, що й досі я не можу думати про нього як про людину, — він і досі стоїть перед мене на такому високому п’єдесталі, що торкається головою до неба. Може, це наївна дитяча віра зробила, але я смію думати, що історія всесвітня не дає нам другого такого прикладу, як Шевченко: з мертвого він зробив живе — «Трупи встали і очі розкрили». Теж саме і у зверненні до Паньківського: Я, чотирнадцятого року, бувши школярем з третьої гімназіальної класи, прочитав Шевченка і з того часу почав писати по-вкраїнському (досі писав тільки по-московському). Ані «Енеїда», ані «Гребінчині байки» на мене не зробили впливу — я їх вважав за кумедійні жарти. Шевченко зробив з мене зараз українського націонала (хоч і чудно се казати про хлопця 13 — 14 років), — його поезія була вже мені не жартом, а його «Кобзар» зробився моєю євангелією». Грінченко докладатиме титанічних зусиль, аби якомога більше українців знали Шевченка як вчителя, пророка, Кобзаря.

            І тоді, через десятиліття Катерина Білокур спізнає Шевченка як поета, «Кобзар» займатиме почесне місце у її оселі поруч з посібниками з теорії живопису. Побувавши у Музеї Т.Шевченка в Києві й побачила його картини, ще глибше захопилася його генієм, а його біографія стала для неї взірцем у подоланні труднощів. Лише через рік вона наважилася подарувати музею свій твір — «Квіти на блакитному тлі».

            А ще в момент життєвого вибору стане Тарас Григорович для майбутньої народної художники близьким другом і порадником. Катерина Василівни прибіжить на Чернечу гору питати: заміж чи творчість? «На другий день, як уже зійшло сонце, я встала, пішла умитись дніпровою водою, помолилась на схід сонця — та й пішла на могилу Шевченка. Був понеділок і був будень. На могилі не було нікого. І мені така вже воля була — скільки хотіла, стільки й плакала! Та як живому Шевченку розказувала, що як я хочу ХУДОЖНИКОМ бути, але на цих доріженьках, як не терен, то колючки, то камінці гострі. Ой, якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа…».

            «Кобзар» був ніби Святе Письмо і для Грінченка, і для Білокур. Слова Шевченка надихали і надихають українців на боротьбу, на творчість, на нові пошуки. І слова Бориса Дмитровича, і квіти Катерини Василівни теж почали змінювати український вимір. І процес цей триває нині. Ми маємо духовні орієнтири – національні Галактики, світло яких через роки і віки спрямовує нас на звершення кращих справ, на віру у добро, людяність і патріотизм.

Ольга Дудар,

доцент кафедри суспільно-гуманітарної

 освіти і виховання

ІППО КУ імені Бориса Грінченка,

кандидат історичних наук