Календар подій

8 вересня - 30 вересня

Марко Галенко «Будьмо...»


Останні новини

Thumb_dsc07115

«Експонат на канікулах» Покажемо музейні закутки де відпочивають наші експонати

Thumb______._________________________

Акція «Навколомузейне літо» Творчі пленери, виставка ваших робіт, приємні емоції


Фотогалерея

Незвичайне День народження, або Дівич – вечір на Андрія


Миттєвості


Відеоматеріали

Звичайний осіній вечір

    Ось прийшов звичайний осінній вечір. Ви напевно його знаєте. Він просто приходить і непомітно сідає поряд. Я люблю його тишу, я люблю ділитися з ним своїми думками, як сьогодні. Думала про одну просту і водночас надзвичайну панну з Богданівки. Я б навіть сказала, квіткову панну. Ви здогадались, про кого мова. Про це можна було й не згадувати, бо немає в тому нічого особливого, але, можливо, це пояснить моє дивне видіння, сон, марево чи плід уяви.

    В цей вечір я побачила мольберт. Стояла напівтемрява, в якій виднілися напіврухи. Я побачила її руки. Тільки руки. Всього іншого або не було, або моя уява постаралась виділити лише деталі. Здавалося, ніби пензель і полотно домовились раз і назавжди робити свою справу щонайкраще.

    «Вони чарівні?» – почула я свій шепіт і все не могла відірватися від споглядання того магічного процесу.

    «Хто?» – донісся ніжний голос із темряви

    «Ваші руки. Вони чарівні, чи не так? Якась чаклунка в дитинстві наділила вас цим умінням?»

    «Я думаю, це був чаклун. Він всіх нас наділив умінням. Умінням любити все красиве. Ось, мабуть, так».

    Я не могла відвести очей від її рук. На перший погляд, звичайні лагідні жіночі руки. Навіть вже бабусині. Насправді, це руки Мистецтва. Кожна зморшечка майстерно вирізблена часом. Він надав їм артистичності та наділив душею. Хотілося закарбувати їх у пам’яті, бо щохвилини могло все зникнути.

    Я думала про те, що людина, яка створює таку дивовижу, має бути надзвичайно красивою духовно, бездоганною. І це аксіома. Інакше й бути не може.

    Руки працювали. В мене в кімнаті пахло фарбою та пшеницею. Забігла моя кішка і засвітилися одні оченята у темряві (адже в киці чорна шерстина). Хуложниця на хвильку зупинилася, щоб погладити бешкетницю. І це виглядало дивно: одні руки та зелені яскраві очі. Якби я таке прочитала у книжці, мабуть, жахнулась. Та було так спокійно, ніби я стала частиною чогось дуже важливого і значного. Мені закортіло подивитися, що там намальовано, але не дозволили. Поки що.

    Моя мама, вірить у те, що існують янголи в людській подобі. А я знаю, що це так. Дивлюсь і думаю, що, малюючи свою картину, художниця підписує договір з вічністю. Майстриня дарує вічності красу, а вічність їй – пам’ять.

    «А можна я сфотографую ваші руки. Тільки заждіть хвильку. Нікули не тікайте. Я заразю». – і чимдуж побігла за фотоапаратом, навпомацьки. Коли повернулася... Ну, ви знаєте. Нікого не було. Тільки картина. Яка? Нехай це залишиться моєю таємницею.

    А вранці, коли мама прибиралася в кімнаті, вона знайшла велику пір’їну.

   «До тебе що, янголи залітали» – з посмішкою до мене

   «Можливо» – зовсім серйозно відповідаю я

 

Учасник Всеукраїнського конкурсу «Квіти, мої діти»

Юлія Бойко. Київ, 2005 рік.